Mi kute e mama
Новелy написано на практикумі D.СТМ 2021
Під керамічним панциром нутрощі були м’які й — все ще — теплі… Один охоронець лежав за поворотом коридору, вже нічому не дивуючись, інший повільно осідав під вагою власного панцира: як так? Вони чекали на мене: світильники на стелі в коридорі тривожно проблискували. Сирени на цьому поверсі не було. Все відбувалося в цілковитій тиші — хоча, мабуть, це було не так для охоронців, які мали ройовий зв’язок і чули, як відключаються, один по одному. Нутрощі були вимазані чимось яскраво блакитним, певно, колір постачальника. Я обтерла долоні. Синій колір залишиться плямами на моєму обличчі, на якусь мить я зіщулилась, відновлюючи у пам’яті обриси цього поверху. Мені треба знайти вихід на наступний. Чи налякає моє лице охоронців там? Навряд: страх їм не підключають, та й власних тельбухів вони ніколи не бачили. Рости, тренуйся, виконуй задачу, помри. Решта не має значення. Цей поверх був лабіринтом: товсті, з долоню завширшки, кольорові кабелі, закрути коридорів, розмірене дихання компресорів і рій охоронців. Що вони тут робили? Чекали на мене. Більше тут нема чим займатися. Піднятися знизу, як я, вони не могли, інакше я б їх зустріла. Був інший вхід, який стане виходом для мене. Я знову підняла в пам’яті карту поверху і стала повільно її обертати, маркуючи точки зустрічей з охоронцями яскраво-синім. Тоді залишила ці точки та зняла стіни. Спробувала детальніше пригадати кольори проводки, вмикаючи й вимикаючи різні комбінації. Марно. Я зітхнула, притулилася до стіни. І відстрибнула, перекотившись за цупкий панцир. Стіна плавно від’їхала, відкриваючи прохід у шлюзову кімнату. Єдину кімнату на цьому поверсі.
Я втомилася.
Що таке віртуозність? Знання — в якій точці пластини панцира стираються і стають крихкими? як швидко, під яким кутом треба вдарити? Уміння їх застосувати — без вагань, у цьому і тільки цьому часі й місці. Мої кулаки болять, на якусь мить, після надмірного навантаження, напали перелоги, наче я втратила контроль над власними м’язами. Але я тут, у маленькій шлюзовій кімнаті, я тут. А охоронці, весь рій, залишаться на цьому поверсі, доки новий рій не отримає команду спуститися. Тоді — спочатку — тут побувають приботи, які відчистять і стерилізують цей поверх для рою. Чи знаю я колір власних нутрощів? Так, я мала б це знати. Там, унизу, можна про таке дізнатися. Віртуоз може ніколи не застосувати своїх знань та умінь. Навіть опинившись там і тоді, де слід. Можна просто пройти повз. Не створити. Не зруйнувати. Безслідно. Залишатись на своїх траєкторіях.
Щоб змінити свою траєкторію, потрібна воля.
Як же я хотіла вирватися!
На невеликий настінний екран висипалися символи. Шлюз запахнувся.
Видихнути. Видихнути скільки можна. Зібратися, зосередитись, наче зіщулитись, але не напружуватись — немає ресурсів, аби їх витрачати намарно. Поки кімната поволі заповнюється рициновою олією, я чекаю і згадую, що ресурсів завжди бракувало. Там, унизу, коли я збирала собі це тіло — зумер початку зміни, зумер закінчення — хтось завжди мав вийти переможцем коло годівниці. Хтось наперед відповзав, переховувався, потім повертався, щоби сформувати почт. Я билася. Я билася і мене ламали, і потім, коли почт розбирав залишки, не лишалася майже нічого. До початку нової зміни треба було відновити робочий стан. На зміні був час подумати. Коли я брала гору в бійці, почт був мій. Просто — шкода було цих пустих облич, в яких і страху на денці. Але тоді — тоді я вибирала кращі деталі, я спускалася нижче, на поверх розкладання, ще нижче, де все мовчало — майже як тут, однак —
Час відштовхнутися, час покинути шлюз.
На цьому поверсі, точніше, на цих поверхах я не зустріну нікого, з ким треба битися. Лише м’які, плавучі, тихі роботи: радісні, вони створені для діла, не знають голоду чи спокою, в них — інші цикли. Те повітря, яким я дихала там, унизу, тут буде зайве, потрібно лише трохи, для регуляції висоти, і першого видиху, коли я знайду вихід і звідси. Маленькі боти вирощують тут сховкоцентри, трохи більші прокладають канали, прибирають. Інші лагодять. Таку роботу не назвеш віртуозною, це просто добра робота, яку слід робити, доки ти не вийдеш з ладу. Тоді ремонтувати себе і повертатися до роботи. Тут нічого не залишають без діла, якщо ти вже не можеш, тебе перезберуть, і ти знову могтимеш. Датасховок руйнується з часом, до того інформацію перекладають в інший, молодший відросток. Мертвий — розбирають. Стикаючи пузир, я повільно підіймаюсь крізь рицинову олію, пропливаю між відростками сховків — чиїсь ключі, спогади, чиєсь майно чи сподівання на нього — тут.
Мені нема тут місця, але я так хотіла покинути те, що там, унизу, і звісно, я не хочу тут залишатися. Я вмикаю ліхтар, щоби підсвітити, куди рухатися, і роби смішно торкають промінь, що проходить крізь олію. Торкають і відпливають. Значить, у них є фотоелементи. Отже, мені потрібно шукати світло.
Рій, який зустрів мене поверхом нижче, теж пройшов цей рівень, у зустрічному напрямку. Робам було байдуже.
Коли я опинилася на даху, залишки рицинової олії почали відлущуватись і відпадати. При температурі -256 ºF залишається мало зайвого. Світла тут майже не було, лиш… світляні… метелики? Вони повільно пливли навколо мене. Високо вгорі, світився невеликий блакитний диск.
— Ці світлячки генерують тут атмосферу. Не надто щільну, але для тебе підійде.
Я озирнулася. Коло сплетіння проводів і коробок, яке нагадувало мертве дерево, сидів старець у скафандрі.
— Не знімаю, бо холодно, — він захрипів, закашляв, голос наповнився радіошумами, потім звук вирівнявся. — Підійди ближче, будь ласка.
Кілька швидких поглядів. Не може бути. Тут не має бути нікого. Я тільки уявляла, що зістрибну з даху…
— І що ти там зустрінеш, коли зістрибнеш? — запитав старець. — До міжпланетного ліфта кількасот кілометрів. Без атмосфери, — він розвів руками. — Жодних світлячків.
Я мовчала. Забрати його з собою?
— Зараз ніч. — Старець підняв очі на небо, де над нами, ближче до зеніту, тьмяно світився блакитний диск. — Часом, коли сходить сонце, я дивлюся на нього і думаю, можливо, це не світило, а отвір, і всі ми — лише проєкція якогось іншого світу, по той бік отвору? Втім, такі думки мені швидко набридають.
Дах, якщо так можна було назвати цей поверх без поверху над ним, був достатньо широкий для розгону. Якщо стрибнути, навіть зі старцем — інерція віднесе далеко. Ми зможемо…
— Так, ти в принципі, можеш покинути Місяць.
Як він опинився ще ближче до мене?
— Я натомість не можу покинути навіть цієї будівлі. Мабуть, тому, що значною мірою і є нею. Кільком поколінням нащадків не так цікаво опікуватися виробництвом, але вони знають, коли я відійду — старий знову зайшовся радіокашлем — від справ, хтось із них матиме це робити. Охочих поки не знайшлося. Але у мене було тут достатньо часу. Достатньо часу, щоби побачити твою появу.
— …
— Ти пробувала, а я оцінював. Вибирав кращі варіанти, блокував зайве. Там, унизу, тобі достатньо було стати найсильнішою, і ти могла б навіть не виходити на зміну, мати довге і досить спокійне життя з регулярним почтом.
— …
— Водночас я був твоєю сліпою плямою. Ось ти тут, куди незрозуміле, неповне бажання привело тебе. Так, ти можеш залишити Місяць. Але мені це не цікаво. Коли я завантажусь у твоє, дякую, прекрасне тіло, я водночас завантажусь у всіх тебе. У тих, що бачать, як горять кораблі у сузір’ї Оріона. У тих, які спостерігають за Сі-променями в тумані Воріт Тангейзера. Я хочу побачити це. Тепер — говори!
— Mi… kute… e… mama.
Моє тіло повільно опускається, розкриваючи закрилки.